Немає нічого хибнішого, як ототожнювати ідею твору з думками автора. На жаль, читач і критика слабують на цю недоречну хворобу. Тут я якнайрішучіще застерігаюся проти цього поширеного забобону. „Гарний письменник користується не тільки з власних думок, але й із думок своїх добрих знайомих“ (Ніцше). Хто має вуха слухати, хай чує.
Вечір.
Допіру повернувся з гулянки.
Було цікаво. Я йшов, обабіч вулиці розсілися велетенські, стоокі жаби. То — будинки, що їх ніч ісплющила і припосадила. І все місто здавалося святковим збіговиськом жаб із безкраїх трясовищ.
Але справа така, В одному темному завулкові до мене приступила жінка й запропонувала свої послуги у справі кохання. Я ввічливо відмовився, стараючись не образити її запобігливости. Ми розбалакались; вона довго скаржилась на підупадок попиту, й головне обвинувачення клала на соціяльні умови.
— Цей комунізм, — казала вона, — призвів до того, що жінки докраю розсобачились. Кожна й без грошей оддається. Забули Бога, по канцеляріях вінчаються… Хто ж платитиме?
Вона призналась, що не дивується з моєї одмови, бо я можу й задурно дістати потрібне.