— Скажіть же, на Бога, скажіть! — раптом гукнув він: — запевне, ви скажете щось жорстоке, що розіб'є не тільки соціялістичні мрії, а й мої власні. Ви не знаєте, чого коштував мені мій прихід до вас… Я кинув школу, матір, порвав із знайомими, зробився в їхніх очах бандитом… може, зіпсував собі майбутнє… Я гадав, що всі помиляются, а я — ні. І ось ця руйнація міста, невиправданий учинок, ганьба на наші прапори!
Хорунжий розпучливо стиснув голову руками.
— Кажіть же! — гукнув він отаманові.
— Не завдавайте собі жалю, — відмовив отаман, сховавши врешті люльку: — бо я знаю з багатьох прикладів, як повстанську правду приспано соціялістичними мріями, й не раз я уже розбуркував її в багатьох, як заснулу царівну… Ось сідайте. Я розповім вам про себе самого.
— Ох, — зітхнув хорунжий, сідаючи: — тілько без розрад і прелюдій.
— Добре, — погодився Кремнюк! — Так от… Коли знялося повстання проти гетьмана, я пристав звичайним козаком до повстанського куріня, бо відчув у душі кривду народню. Тоді я мав, замісць цих твердих кучерів, таке м'яке волосся, як у вас, мав і матір, і біле повновиде обличчя, замісць цього зашкарублого, і мрії мої були точнісенько ваші, любий юначе. Дивіться, які порепані мої руки… а тільки рік тому їх цілувала мені кохана, яку я теж мав. Так, тільки рік тому я виїхав перший раз уночі до степу — й я злякався… Степ манив… так, так, манив! Щось зачаїлося в його глибинах і кликало до невідомої далечіні, мішаючися з ніччю в безкрайности; щось тихе, невиразне, але невблагане! Я сіпнув коня, й той знявся на-дибки… я різонув його малахаєм, і він подався навпростець… Я припав до коня й у щільному злитті ми майнули до невідомого, що, мов, глузуючи, переплутувалося з ніччю своїми обрисами… Ми летіли, мов скажені, й усю радість шаленого руху, коли серце ущухає, й вітер, мчить над вухами, я досвідчив тоді… все
