Він почував, що згасає з вогнем разом, що морок і холод насуваються на його, як і на місто.
Люде розходились і покидали над купою жару самотнього редактора, похилого від болю за згасання. Коли ж став никнути й жар, редактор тремтячою рукою добув із кишені свою статтю й кинув її на попілище.
Полум'я шпарко спалахнуло на мить і вмерло разом із блиском, що забуяв у редакторських очах.
Після наради отаман затримав у себе хорунжого Лободу.
Коли всі розійшлися, отаман промовив, дмихаючи люлькою:
— В сьогодняшній нараді ви виявили своє нерозуміння справи. Ви обурились…
—… з того, що наша грамата дозволила собі без жалю гамселити місто, коли цього можна було уникнути, — похмуро доказав за його хорунжий: — а найбільше з того, що до моєї заяви всі поставились так неприхильно, що я гадаю, чи не за правило ви маєте таку недоцільну руйнацію…
Отаман посміхнувся й поклав руку на плече хорунжому.
— Друже мій, ви прибули позавчора до повстанського табору з посвідкою від ес-ерів…
— Ес-деків, — прикро завважив хорунжий.
— Чи ес-деків, але вас іще треба виховувати. Так! Треба переробити вашу душу з партійної на повстанську та, замісць соціялістичних мрій, вкласти вам у душу повстанську правду.
Хорунжий збентежено підвівся.
— Себто, соціялістичним мріям немає місця в повстанській правді?!
Отаман, нахилившися трохи, виколупував із люльки, й хорунжий, якому не видно було його очей зпід навислих кучерів, ще більше розтурбувався.
