Козак посміхається, цілком удоволений з того, що побалакав із батьком. Але він помічає на столі недоїджену картоплю і спиняється вражений.
— Еге, — мимрить він задумливо: — це погано, що ти, батьку, картоплі не добрав… Жінка ряба буде… Ану! — гукає він до натовпу: — йдіть картоплю добірати, щоб часом у батька рябої жінки не було!
Хата вже набита до-краю. До столу надходять козаки, стоять кілька хвилин мовчки й одступають назад, даючи місце иншим.
Отаман сидить і ссе люльку.
— Де він? — знову галасує хтось коло дверей: — ведіть мене до його!
Серед козаків регіт і глузування. До столу протискується нова постать — висока людина в синьому козацькому вбранні, з червоним шликом і рябим од віспи обличчям. Це начальник постачання Омелько Ґарнаґа.
— Ага! — гукає Омелько: — осьдечки…
— Здоров, батьку… Ану, посунься, я сяду… Так… Ти не думай, що я п'яний. Хиба́ від четвертини самогону Омелько впивався коли? Я стомився, бо все ходжу, шукаю, хто б мене змалював… І не знайду! Я сьогодні волосного писаря попав та пістоля йому в груди — змалюй мене, вражий сину! Добре, що чвертку самогону поставив, а то був би вбив… Дуже мені хочеться свій партрет денебудь повісити…
— А ось піймають тебе та й повісять на гілляці. От і буде партрет, — озивається з натовпу.
— Бодай тобі повилазило, як побачиш мене повішеним, — спокійно відмовляє Омелько.
— Та твій партрет давно вже в церкві висить, — невгаває з натовпу: — святий Микола там жене такого… чорненького, з ріжками…
Регіт. Омелько помутнілими очима дивиться на натовп.
— Дурний, як бабина запаска, — зневажливо каже він: — сам ти анциболот! Сукини сини! А чи забули ви, що, як зранили мене в ногу, та поклали одужувати, так я й півдня не вилежав. Порачкував до коня, та й хода! Ех!
