томлена Пріся спала, — бо останній час по охоті чергувала по двоє суток підряд, то за Ганнусю, що блукала скрізь із сином, то за Одарку Калинівну, що замикалася в кімнаті. Лікарь робив циґарки, бо де далі, то курив їх усе більше, а фершала зовсім не було в бараці: він добув у лікаря двомісячну відпуску, ніби з приводу гострої малокровности, і зовсім перебрався на Загірню Косу.
Одарка Калинівна теж лишилася вдома.
«Чого я маю йти до церкви?» — гадала вона. — «Адже ж Великий Наречений прийде сам до мене в кімнату.»
Лікарь уже був налагодився спати, коли його покликали в барак до хворого. Він узув черевики й пішов; там, коло ліжка, сестра Ганнуся даремно намагалася заспокоїти хворого.
— А! — крикнув хворий, забачивши лікаря. — Ось і він. Я тут мучусь, конаю, і спрага жере мої груди… Полегшіть мої муки! Ви ж лікарь…
Лікарь сів біля його на дзиґлику й байдуже подивився на записану температуру.
— На віщо ж мене везли з дому до бараку? — питав хворий. — Усі гадали, що тут учений лікарь допоможе… Краще б я сконав дома.
