Ґімназисти вважно обговорювали справу про сестру Ганнусю. Вони знали, що Антось її незаконний син, та дивувалися, чому вона не пристає до їхнього гурту. Здається ж, молода й непогана.
Коли вони сіли, начальник станції дужим рухом штовхнув човна, і той тихо покотився по темній поверхні.
Ґімназисти тулились до сестри Прісі, мов за недостачею місця, користуючися з того, що вчитель гріб, а начальник станції кермував човном.
— Слухайте, соловейко! — крикнула Пріся.
Учитель облишив гребти, і всі слухали соловейка. Той високо підкидав свій пружни́й голос, і, коли він зникав у височіні, чути було, як бренить мельодія по скелях та лунає гаями.
Сестра Пріся нервово засміялася, несвідомо відповідаючи на ці жагливі[1], прикличні звуки. Човен сунувся нечутно далі слідом за своєю куценькою тінню.
Наступні сутки[2] чергувала сестра Ган-