І от у роковини її смерти 1-го лютого цього року в «Юманіте», газеті ЦК Компартії Франції і за день перед тим об'ява говорить, що буде похід на кладовище Левалюа, де поховано Луїзу Мішель. Це на окраїні міста за одними з неіснуючих воріт Парижу.
Метрополітен, або скорочено метро швиденько довозить до тих воріт. Уже тут купчиться нарід, багато парочок, що у них червоні з матерії квіточки в петельках пальто. Сонце, тепло, весняний легкий вітерець. Один старий з білою бородою, трясучи, наче щось сверлить у повітрі руками, пропонує ті самі червоні квіточки, а друга поруч пропонує свіжі фіялки. Хто це продає такий старий?
— Це один з учасників Комуни 1871 року.
Якась весняна радість ще більше опановує і плюхається в грудях. Невже він бився десь на барикадах, якось пережив брутальну розправу буржуазії з комунарами, коли більше 20.000 було розстріляно на протязі кількох день? Тепер він дожив, що десь далеко існує звитяжна комуна инших народів.
Квіточки розкуповують, фіялки теж добре йдуть, бо революція й молодість ідуть поруч.
Побачили, що червоні стрічки продають і комсомольці і люди середнього віку. Нам кажуть, що серед тих, що продають є часом і шпики — їм так краще стежити. У провулках загони кінної жандармері