ранчиках, що одною половиною своєю виходять на вулицю. І — коли 12 год., чи 7 веч., — час обіду — буквально ввесь Париж по ресторанах і кафе, що навіть рух на вулицях помітно зменшується, як зменшується і в метрополітені. Це підземна залізниця, що мов гніздо велетенського крота планово розмістила свої нори під містом, не зупиняючись навіть перед тим, щоб пройти по-під дном ріки Сени, чи вилізти на поверхню і мостами пробігти по-над вулицями та й знов шмигнути в підземелля на десятки метрів. Аж дивно робиться.
На горі десь ідуть пароплави, сунуть баржі, далі шар землі, над яким по піскуватому дну плавають срібляні риби, шукаючи поживи, по-під яким ти в блискучому електричному сухому потягові мчиш зі швидкістю кур'єрського потягу. Правда нічого собі? Щоб то подумали коли-б через пару — другу тисяч літ робили розкопки сучасного Парижу?
А коли несподівано крапне дощ, то більша половина люду з вулиць Парижу шмигне зразу в підземельні залі й коридори метрополітена, мов ховрашки при наближенні ворога.
Багато мільйонів люду перевозить за рік метрополітен — (скорочено — метро, або як ми шуткували — Дмитро) в тому величезному місті, де в межах старого кріпосного кола нараховується більше трьох мільйонів, а до нього вже поприростали цілі міста, як Версаль, Севр і взагалі цілий Сенський департамент,
