— А селян теж будуть українізувати? — боязко спитала Ганнуся.
Інструктор м'яко посміхнувся.
— Виходить, що й їх треба. Бо скажіть поправді — який з дядька українець?
Степан не витерпів і енергійно втрутився в розмову.
— Ви помиляєтесь, товаришу, — сказав він до інструктора, — українізація повинна скріпити змичку міста й села. Пролетаріят мусить…
Але молодий селюк Яша, що ґастролював у місті, зненацька зареготав, кинувши на Степана й Надійку глузливий погляд. Це була його звичка — загодя радіти перед тим, як мав вирікти щось дотепне.
— Го, го, го! Так і у вас змичка?
Надійка почервоніла, а Степан, образившись за себе і за неї, похмуро замовк. Що він міг сказати цьому нахабному парубкові, що почував себе тут цілковитим паном, розмахував руками, щипав свою Ганнусю й усім підморгував? Не битися ж з ним тут! Дедалі більше від голоду й відрази до цього товариства Степана обіймала нудьга. Ось він, селянський актив, що мусить здобути місто! І чому Левко з ними лагідний, як завсігди? Невже й він такий? Невже вічна доля села — бути тупим, обмеженим рабом, що продається за посади й харчі, втрачаючи не тільки мету, а й людську гідність? Може його теж чекає цей шлях, ця трясовина, що засмокче його й перетравить, зробивши безвільним додатком до ржавої системи життя? Він почував у ній страшні сталеві пружини, що були осіли на вибоїні Революції, а тепер випростуються знову. І може все життя — тільки неспинний потяг, що ніякий машиніст не в силі змінити напряму його руху по призначених рейках між відомими, сірими станціями? Лишається неминуче одне — чіплятись на нього, хоч який він і хоч куди веде свою одноманітну путь. І чи не символ його ті славетні вантажні вагони недавніх, хоч і півзабутих років, що за місце в них бились торбарі, частуючи одне одного закаблуками й прокльонами, дряпаючись на дахи, повисаючи на буферах та приступках із своїми борошняними скарбами, в бруді й нужі, але з нестримною жадобою жити, з дрібними мріями про коханок, пиріжки й самогон? І якщо тоді цих пачкарів було сила, то що ж тепер, коли
