— Яка несподівана зустріч!
— Тільки несподівана? — схвильовано спитав Степан.
— І бажана, — додала вона.
Він захоплено на неї споглядав.
— Де ви йдете? — спитав нарешті,
— На Малу Підвальну.
Він узяв її під руку.
— Ходімо.
Але за Окрвиконкомом у темряві провулку він спинився й жагуче оповив руками її стан.
Вона випручнулась і шепнула не дуже невдоволено:
— Ви божевільний!
— Завжди такий, — радісно відповів він, знову беручи її під руку. — Схиліться до мене. Ну, ближче! Ну, не будьте скупою! Я блукав сьогодні цілий вечір. Коли хочете знати, то я й портфеля свого сьогодні десь одбіг. Але знайшов вас. Ви не можете мене зрозуміти. Після того, як ви поїхали тоді, я не міг нічого робити. Я жив тільки спогадами про вас, надією вас побачити.
— Справді? Я теж вас не зовсім забула.
— Тим краще! Але й зараз я ще не певний, що це ви. Розумієте? Ви в іншому вбранні, і мені здається, що може це вже й не ви.
— Треба доказів?
— Ви відгадали мою думку! — скрикнув він.
Вона на мить, на одну мить торкнулась його уст колишнім поцілунком.
— Це я?
— Так, ви, — погноблено відповів він. Потім спитав: — Ви надовго в Київ?
— До осени.
Він вдячно стиснув їй руку. Він трохи побоювався, що вона скаже — назавжди.
— Я безтямно люблю вас, — шепнув він. — Ви особлива, ви якась чудова.
Вся туга його зненацька полилася любовним шепотом, зворушливими словами, ніжними назвиськами, сміливими, збудними порівняннями, що в них мінилася вся глибіень його чуття.
Раптом вона спинилась.
— Годі, пустунчику! Я вже дома.
