до ідей його та настроїв не пасували, а з решти відповідних більш-менш не поспішав вибирати, чекаючи збірки, щоб не ввійти в них непомітним. Та це тим відповідальнішим був для нього крок, що своїм вибором він ризикував утратити в очах решти не тільки симпатію, а й усі здібності. Приятелі за собою ворогів ведуть, річ світова. Але познайомитись із внутрішнім життям угруповань, на власні очі побачити ті умови, в які будеш, увійшовши, поставлений, було не так легко, бо в обставинах міжусобних чвар збори їхні відбувались закрито і терпіти присутність стороннього на засіданнях, де обговорювано дислокацію ворожих сил та пляни нападів, вони звичайно не могли з міркувань тактичних.
З першим снігом вернувся до міста й поет Вигорський. Вони здибались на вулиці, як давні приятелі.
— Ну, ходімо, — сказав поет.
— Куди?
— Пиво пити.
Вони зайшли в напівтемне вдень приміщення з безліччю порожніх стільців та столиків попід стінами й посеред кімнати. Тхнуло невиводними випарами пива й підлогою, вимитою брудною ганчіркою.
— Це моя улюблена пивниця, — сказав поет. — Пару пива!
— Моторошно якось тут, — мовив Степан, сідаючи.
Вік не був у пивницях, і цікаво роздивлявся на рундук із їстивним, грубенького господаря в піджачній парі та чоботях, на плякати броварських товариств по стінах і на соковитий малюнок свіжого рака перед себе.
— А я люблю пивницю вдень, — вів поет. — Люблю це задхле повітря, де лишився дух сотень людей, люблю цю вогкість пролитих напоїв. І тишу. Чудний настрій обнімає мене. Я краще бачу. Коли хочете знати — обмірковую тут свої вірші.
Він випив.
— Я скучив за нею, скучив за Києвом. Стояв кола шибки в вагоні й дивився — він широко лежить, як величезний краб. І будинки здаються картонними на горбах. Великий, чарівний! Коли зійшов з вагону, коли відчув під ногами Його ґрунт, коли побачив себе в ньому — я затремтів. Це дурниця, звичайно. Але де ви знайдете такий
