до себе й посіло в його житті непорушне місце. Щовечора о сьомій він вирушав із хати й заходив по дорозі до кондитерської, де його через тиждень почали зустрічати вже приємною посмішкою. І він сам так звик до її господаря, що йому навіть незручно було б який день цукерок не купити. Платячи гроші, він сумовито думав:
«Чогож їй справді зі мною не ходити? Я воджу її в кіно й годую цукерками. Справді, я дурний. Справді, я божествений, тобто пришелепуватим».
Кілька разів він хотів підвищити свою перед нею вартість, натякаючи на свої зв'язки з літературою, бо одверто сказати їй про це не зважувався. Але натяки ці були такі невиразні, що зрозуміти вона їх, мабуть, не могла. Та й цікавилась здебільшого газетами й завжди хвалилася останніми політичними новинами:
— Ти читав сьогодні англійську ноту? Така довга! А як чудно починається: «Сер, уряд його величности…» Ах, як це гарно — писати такі смішні ноти!
Чого вона, властиво, хотіла? Він марно шукав на це відповіді нишком поглядаючи на її обличчя, прикрашене білявими кучерями з-під плескуватого капелюха. Воно було на диво жваве, кожен порух душі на ньому зразу ж позначався, воно ясніло й темніло від невідомих хмарок, шо плили їй у очах, і в цих невпинних змінах настрою його охоплювала то надія, коли ловив ніжний на себе погляд, то глибока розпука, коли вона раптом хмурніла, поринаючи з зловісну мовчанку. Хлопець силкувався розвіяти її безпричинний смужок, розповідаючи свої колишні пригоди, повстання й військові події, та вона, захопившись чимсь на мить, зразу й погасала та похмуро бурмотіла:
— Ах, все це нудно. Не треба ніякої війни. Це повигадували люди. Ти хочеш сказати, що був героєм? Як це безглуздо!
В такі хвилини його теж опановував смуток, і вони йшли вдвох слизькими вулицями, безмежно далекі, але скуті якоюсь конечністю, тягнучи свою мовчанку під хмарним осіннім небом. Одного разу, в підступі нудьги вона шпурнула через паркан у чужий двір свого влюбленого стека, заявивши:
— Він обрид мені. Я ненавиджу його.
А через десять хвилин почала за ним тужити, і Степан,
