означення [Табанакова 2001: 28]. Тим не менше, це не означає, що прагнути до витворення найвдалішого означення терміна не варто.
Отже, узагальнивши та уточнивши вищенаведені дефініції, можна подати таке означення: термін (від грец. τέρμα ‘кінець, межа’) – слово або словосполучення, яке позначає певне поняття в певній галузі людської діяльності: науці, техніці, культурі, спорті, мистецтві тощо [Вакуленко КУ 1994: 3; Вакуленко 1996: 5]. Це розуміння терміна закріпилося у традиційній лінгвістиці, яка розглядає термін як “слово або словосполучення, що позначає поняття певної галузі науки, техніки тощо” [ЕУМ 2004]. Така дефініція є загальноприйнятою, проте в результаті подальшого розвитку авторської термінологічної концепції виник удосконалений варіант відповідного означення, а саме: термін (від грец. τέρμα ‘кінець, межа’) – це одиниця лексичного рівня (слово або словосполучення), яка позначає певне поняття у відповідній галузi людської дiяльностi, утворює функціонально-тематичний клас галузевої лексики і є органічним (системним чи позасистемним) елементом термінологічного фонду.
Співвідношення між об’єктом спостереження, мовним знаком і поняттям часто зображують трикутником Фреге, який у випадку термінолексики набуває вигляду:
Тут D – об’єкт (денотат); F(D) – знак (мовний або спеціальний), ім’я об’єкта; C(D) – поняття про D, концептуалізація D (десигнат); – суб’єкт [Широков 2015]. Узагальненням трикутника Фреге є так званий концептуальний квадрат:
Тут : D ➙V(D) – концептуалізація об’єкта D; F(D) – формальна частина V(D); C(D) – змістова частина V(D) [Широков 2015].
За допомогою термінів результати пізнання закріплюються в матеріальній формі [Звегинцев 1996: 45]. У когнітивному термінознавстві термін розуміють як складову динамічної моделі мови, що діалектично поєднує в собі стабільну знакову систему з її постійним переосмисленням [Алексеева 2002: 15].
24
