початку 80-тих, примусила уряд змінити своє відношення до робітничого життя. Уряд, що бачив в робітничому рухові небезпеку для державного ладу і стратив надію на задушення його насильницькими заходами, безсилля котрих встигло виявитись досить ясно, вробив перший крок до обмеження „свободи“ договору.
Але він не мав сили, та й не вважав це потрібним, відмовитись від оборони інтересів капіталу; і тому всі заходи, яких він вживав, мали подвійний характер: удаючи, що захищає до певної міри робітників, він в цей же час в значно більшій мірі йшов назустріч інтересам і потребам підприємців. Фабриканти, чуючи за собою підтримку влади, завжди мали можливість обминати неприємний для них закон, бо знали, що таке нехтування законом лишитеся для них без кари. Не дивниця, проте, що закони, які оберігали інтереси робітників, залишались тільки на папері.
Так, наприклад, було з законом 1882 p., що забороняв користуватися на фабриках і заводах працею дітей до 12 літ і встановляв 8-ми годинний робочий день для дітей від 12-ти до 15-ти літ. З тим законом підприємці зовсім не рахувалися, і ще в 1905 році по-деяких копальнях на Уралі користувалися працею 10–13-ти літніх хлопчиків та дівчаток, що працювали по 12 годин на добу.
Під напором страйкового руху в 1886 р. уряд видав закон, що визначував порядок і умови найму робітників. В йому найшли собі місце деякі постанови, безумовно корисні для робітників і відповідні цим вимогам, що їх до цього часу звичайно висували страйкарі при страйках. Одначе поруч з такими постановами в цьому законі були й цілком инші, скеровані цілковито на оборону підприємців і наче навмисне обчислені на те, щоб показати робітникам, наскільки для уряду ближчі вигоди фабрикантів, ніж інтереси робітників. У згоді з цим законом, фабрична адміністрація одер-
