спішив видати повідомлення, що закон про зменшеннй робочого дня вже виробляється. Хвилювались робітники в Москві, Серпухові, Тулі, с. Горках Ковровського повіту і инших містах.
Нарешті, 2-го червнй 1897 закон видали: він встановлював 11½-годинний робочий день. Цей закон був важний не так сам собою, бо він давав фабрикантам змогу навчитися скоро, як обходити його, але великою моральною і політичною побідою робітничої кляси, що примусила уряд, який мало дбав про її потреби, піти їм назустріч.
Закон 1897 p. не припинив страйкового руху. Зменшення робітничого дня на фабриках, що платили за працю на акорд, зменшило заробіток робітників і приневолило їх добиватися його підвищення. З другого боку підприємці не перестали зловживати і це давало привід до страйків. Кінець 1897 p., а також два наступні роки відзначилися страйковим рухом, що охопив усю Росію і поширився на центральний промисловий район, західний край, південь Росії, Прибалтійські губернії, кволий страйковий рух був на Уралі і на Кавказі.
Із страйків того часу необхідно згадати страйк, що вибух в Іваново-Вознесенську і був викликаний змаганням фабрикантів зменшити число свят. Страйк охопив всі фабрики міста, що мали тоді до 20-ти тисяч робітників, і закінчився уступками підприємців.
У північному й центральному районах страйки кінця 90-их років відзначалися мирним характером і організованістю: ніяких бешкетів і погромів робітники не чинили. Проте, висилання війська проти страйків було звичайним явищем. На цьому грунті доходило до поважних сутичок. Так, наприклад, коли під час страйку при кінці 1898 p. на фабриці Макевеля в Петрограді поліція в ночі захотіла дістатися до одної з фабричних казарм, щоби арештувати декільки страйкарів,
