золотыхъ черво̂нцѣвъ. Такъ мавъ я части̂ зносины зъ Турками. Той нашийникъ, що ось маєшь на собѣ, бувъ приславъ менѣ самъ Абдуль-паша зъ Акмечету. Мавъ я для него выдо̂стати твою хорошу Марусю, але не мо̂гъ; ажь я умовивъ ся зъ нимъ и на саме твоє весѣлє навѣвъ двѣ сотнѣ Турко̂въ зъ Абдулемъ на Богуславъ, щобъ во̂добрати Марусю. Щобы же Турки въ заколотѣ не убили єи, то подарувавъ я ѣй той нашийникъ, по котро̂мъ кождый мавъ єѣ по̂знати. За Марусю обѣцявъ менѣ Абдуль пять тысячь черво̂нцѣвъ. И коли мы напали на Богуславъ, Маруся по̂знала мене и показала тобѣ; але я въ ту саму хвилю поваливъ тебе стрѣлою на землю и думавъ, що ты вже нѣколи не встанешь…
Чернець въ ту хвилю згадавъ ти̂ минули̂ страшни̂ часы и зо̂тхнувъ глубоко.
— Дай споко̂й, бо̂льше не оповѣдай! — просивъ.
— Нѣ, выслухай всего до ко̂нця! Отже тогды, коли Маруся була вже въ рукахъ Турко̂въ, мы лишили все и утѣкли. Однакъ обѣцянои сумы за Марусю я не до̂ставъ. Обдуривъ мене Турокъ, и зъ того часу я до нынѣ мучу ся тяжкими муками зъ великимъ жалемъ и розпукою въ серци. Бачь, ко̂лько лиха може натворити оденъ чоловѣкъ за для марного гроша!…
И во̂нъ тяжко заплакавъ.
