ли. Скро̂зь було пусто, лише въ одно̂мъ кутѣ на старо̂мъ килимѣ лежала пожовкла хора женщина.
— Ты потребуєшь мене? — запытала єи Маруся турецкою мовою.
— Такъ, и дуже дякую, що ты прийшла до мене бѣднои! — во̂дповѣла хора рускою чистою мовою.
— Ага, то ты христіянка! — запытала Маруся, пригадуючи собѣ.
Хора мовчала, дивлачись пильно на Марусю своими посоловѣлыми очима.
— Доню моя, Марусю! — крикнула по хвили. — Се ро̂дна мати твоя лежить передъ тобою, котрои ты може и не тямишь добре…
Маруся стояла хвильку мовь муръ и дивилась на хору, а дальше кинулась до неи.
— Затямила я тебе, мамо, добре и по̂знала тебе!
И обнимались обѣ та цѣлувались, заливаючись горячими слезами.
Яка доля твоєи матери, така и твоя, найдорожша доню! За щось Богъ карає мо̂й ро̂дъ!… — говорила стара.
— И довго вы тутъ мучитесь, мамо?
— Водъ того часу, якъ попалась тогды въ зимѣ въ неволю. Поки я була молодша, поти жилось хоть въ неволи а лекше; а на старши̂ лѣта закинули мене ось сюды…
