и єму скотились по старо̂мъ лици горячи̂ старечи̂ слезы.
И во̂дтакъ довго они єще розмовляли, оповѣдаючи собѣ взаимно про минуле, и ажь смеркомъ вернула Маруся до гарему. Прийшовши до дому, почувала цѣлкомъ иншою себе, нѣжь передтымъ; була веселѣйшою и больше скрѣпленою на дусѣ.
Зъ того часу Маруся майже що дня бачилась зъ дѣдомъ Денисомъ; такъ называвъ ся старый огородникъ. Все забѣгала до него и цѣли̂ годины проводила зъ нимъ на розмовѣ.
— Знаєшь, дѣду, — казала разъ сумно Маруся — я дуже зле зробила, що по̂ддалась поганинови!
— По якому-жь то? — здивувавъ ся Денисъ. — Хибажь ты могла и не по̂ддати ся сама одна, коли єму тысячѣ по̂ддають ся?
— А такъ, я не була повинна по̂ддатись! Я повинна була радше згинути, а не безчестити вѣры своєи и роду… Одно лише взяло перевагу надо̂мною. Я думала, що зможу ублагати поганина, щобъ бо̂льше не нападавъ на наши̂ руски̂ землѣ. Але зъ тымъ я завелась… Мо̂й паша не має такои власти, во̂нъ во̂дъ султана залежить…
На тоє дѣдъ задумавъ ся…
