— Нѣ, не се одно приневолило мене, лише еще й друге…
— Що таке?
— Бачишь, коли я ставъ розумнѣйшимъ, я все бачивъ, що тво̂й батько дуже нерадъ, що я мавъ бути твоимъ судженымъ. Во̂нъ, правда, укрывавъ ся зъ тымъ дуже, але я таки тоє неразъ доглянувъ и досвѣдчивъ. Лише тоє, що я выратувавъ тебе зъ рукъ Турчина, приневолювало єго дивитись на мене яиъ на будучого свого зята, и во̂нъ дуже грызъ ся тымъ, що простый мѣщукъ буде священика зятемъ…
— Я о чо̂мсь подо̂бно̂мъ и думати нѣколи не могла…
— Ну, бачишь! Отже, щобъ не грызти цѣле житє нашого батька моимъ простымъ родомъ, постановивъ я по̂йти хотьбы на Сѣчь и заживши тамъ славы и чину, повернути и тогды смѣлѣйше попросити о твою руку…Такъ менѣ немовь щось велѣло зробити. Єслибъ не оно, бувъ бы я не пойшовъ.
— А бачишь, я знала, що мусѣла бути якась причина, якъ лише я нынѣ довѣдалась, що ты доброво̂льно по̂йшовъ на Сѣчь и що се мене трохи грызло и непокоило. А теперь дивуюсь великимъ дивомъ, якъ ты мо̂гъ выдержати майже пять лѣтъ, не заглянувши до насъ!…
— Постановивъ я доти не давати знати о собѣ,
