поворотъ и рѣшили, що во̂нъ мусѣвъ гдесь запропаститись.
У шовково̂й зелени рясныхъ цвитучихъ садо̂въ бѣлѣє ясными хатами Богуславъ. Панує надъ нимъ гарный та милый часъ ко̂нця весны а початокъ теплого, пахучого лѣта зъ чудовыми романтичными вечерами.
По зелено̂мъ свѣжо̂мъ садѣ приходжуєсь Маруся зъ своєю любою подругою Маланою, обѣ молоди̂ и гарни̂ якъ весняни̂ цвитучи̂ цвѣтки рожѣ пахучои. Маруся вже трохи споважнѣла въ двайцято̂мъ роцѣ, а Маланя доперва розвиваєсь мовь пучокъ рожѣ въ погожій поранокъ. Проходжують ся и розмавляють приязно якъ звычайно що недѣлѣ по Службѣ Божо̂й або часомъ въ звычайный день по праци.
Нынѣ такожь недѣльный день.
— Знаешь, Маланю, — каже Маруся — вже буде пять роко̂въ, якъ пропавъ гдесь нашь Проко̂пъ. Черезъ три роки снивъ ся менѣ заодно майже но̂чь у но̂чь, а вже во̂дъ двохъ лѣтъ анѣ разъ не приснивъ ся менѣ, хоть и якъ я рада того и анѣ на хвильку не можу забути за него…
— А хиба теперь коли приснивъ ся тобѣ зновъ?
