цѣлою, щобъ тутъ помолитись, и доходячи стрѣтились зъ Вами…
Пото̂мъ оповѣдавъ Проко̂пъ про свою страшну пригоду зъ Турчиномъ. Єго незвычайна мужно̂сть и во̂двага дивувала старшихъ.
— Тобѣ, сыну, то̂лько на Сѣчь ити до славныхъ козако̂въ-запорожцѣвъ! — казавъ где-хто, — Тамъ скоро заживъ бы ты славы и старшеньства…
— О, нехай Господь боронить! — говорила мати, ховаючи его за себе, немовь-би справдѣ хотѣвъ єго хто взяти на Сѣчь. — Стратила я мужа, доньку найстаршу и думала, що и єго стратила: але Господь самъ вернувъ менѣ єго, щобъ мала помо̂чь въ дальшо̂мъ житю…
— У всѣмъ Божа воля! — мовивъ отець Захарій. — Якъ Во̂нъ зарадить, такъ и мусить бути! Отъ въ тяжко̂мъ смутку потѣшивъ насъ, отже маймо надѣю на Него и молѣмъ Єго, а Во̂нъ певно выслухає насъ…
И дякувавъ отець Захарій Прокопови и цѣлувавъ его якъ ро̂дну дитину. Опо̂сля розо̂йшли ся всѣ по згарищахъ мѣста.
Зъ того часу минуло десять лѣтъ.
Мѣсточко Богуславъ за той часъ цѣлкомъ прийшло до себе, мовь во̂дродилось по страшно̂мъ
