фологічно-біологічного), антропологію передісторичну або палеоетнологію (науку про найдавніших людей і життя їх у передісторичні часи), антропологію етнічну або етнологію (науку про окремі народи, їх расовий склад і побут), антропологію соціологічну або соціологію (науку про громадське життя людей) — це ті буйні гілки, що мають спільний корінь.
А кожна з цих галузів має спеціяльну царину розвитку, кожна з цих наук пізнає людину, маючи свій особливий об'єкт до виучування; відповідно до цього кожна з них висуває свої спеціяльні завдання при дослідах, оперує своїми спеціяльними методами і потрібує до праці окремих спеціялістів.
Проте, маючи спільний об'єкт дослідження, всі ці галузі антропології мають тісний, органічний звязок між собою, і, фактично, жадна з них не може розвиватися певно й широко, не спираючись на досягнення инших споріднених наук.
В наслідок такого розуміння антропології, як науки, що прямує до всебічного пізнання людини й вимагає що-найширшої допомоги та інтенсивної співроботи споріднених дисциплін, повстали і прекрасно розвинулись такі інституції, як L'École d'Anthropologie в Парижі, Royal Anthropological Institut в Лондоні, Bureau of Ethnology у Вашингтоні, Peabody Museum of Archaeology and Ethnology в Кембриджі та инші.
У нас Кабінет Антропології та Етнології ім. Хв. Вовка при УАН — це перша та поки-що єдина інституція на Вкраїні, що має подібний характер, як вище названі.
Ідея заснування інституції такого типу була тісно звязана, з одного боку, з пам'яттю небіжчика проф. Хв. Вовка, а з другого — з потребою науково, всебічно вивчати людність України.
Умови старого часу і для антропології на Вкраїні були дуже несприятливі, отож усенька праця, що провадилася, провадилася переважно по-за її межами (Львівське Наукове Т-во ім. Шевченка, Музей Олександра III та Антропологічне Т-во в Ленінграді), а ініціятором, організатором, науковим керівником і щирим працівником в цій царині був проф. Хв. Вовк.
З р. 1918 настала змога для проф. Хв. Вовка переїхати на Вкраїну, де він сподівався поставити справу вивчення нашої людини краще, ніж це можливо було по-за межами території її заселення, та не пощастило ні йому ні українській науці, і Хв. Вовк несподівано помер по дорозі до Київа (р. 1918, 30-VI).
Ідею, що її подав і почав проводити в життя покійний професор, підняв наново один з найкращих його учнів, Олександер Гаврилович Алешо, що, підготовивши для цього ґрунт в Укр. Академії Наук, вибрався р. 1920 до Ленінграду по наукову спадщину, що її заповідав покійний проф. Вовк для України.
Неймовірні труднощі перевозу, надзвичайно тяжкі умови перебування в Ленінграді забрали дуже багато сил і здоров'я, та все-ж-таки О. Алешові пощастило перевезти до Київа всю дорогоцінну спадщину проф. Вовка.
