історії у проф. Г. Іберсбергера з дисертацією на тему “Внутрішній стан Руси першої половини XVIII віку”[1].
Та найбільше сил було віддано музиці й композиції. В Автобіографії читаємо: “За три роки побуту у Відні багато написав, багато навчився, як треба музикувати”[2]. Це був чи не найбільш продуктивний період з усього його творчого життя, коли молодий музикант, спраглий творчості і музики, з натхненням віддався бажаній і омріяній праці. Тут написані наступні твори для фортепіано: Фуга на тему BACH, Прелюдія і фуга до мінор на українську тему, Великі варіації фа-дієз мінор, ряд дрібніших п'єс (“Коломийка” і “З мого щоденника”). Дуже швидко набули популярності серед українських громад на еміграції та на Батьківщині солоспіви “Жита” на сл. О. Олеся і “Засумуй трембіто” на сл. Р. Купчинського, а також “Осінь” (“Der Herbst ist da”) та “Чому я прокинувся” (“Warum bin ich erwacht”) на німецькі тексти Меланії Семаки (автор українських перекладів невідомий).
Одним з найсильніших музичних вражень того періоду стало для Н. Нижанківського знайомство з музикою В. Барвінського. Він згодом відтворив це враження: “Я вернув з України і взявся знову за перервані студії. На мою велику радість було нас вже кільканадцять таких, що займались фахово музикою. Більшість з них прибули звідсіль (з Галичини — Ю. Б.). Вони привезли з собою твори Василя Барвінського. Де тільки можна було, ми виконували ці твори. І тішилися, коли не тільки ми, але й чужинці говорили, що розуміють музичну мову В. Барвінського, бо він говорить до них знаними їм європейськими музичними виразовими засобами. Славний композитор Ост Маркс (тоді ректор Музичної державної академії) сказав раз: “Тепер я знаю, що це таке українська музика! Вона куди багатша від музики Ваших (розумій: українських) сусідів, глибша, ширша — але тому й трудніша. А в Барвінського все це виходить так природньо, самозрозуміло”.
Маркс мав рацію. Барвінський дійсно “робив нам вікно” у всесвітню музику.
Це була моя перша стріча з Барвінським, хоч ніколи не бачив його ввічі”[3].
Поновилася участь Н. Нижанківського і в українських громадських організаціях Відня, з яких він у своїй Автобіографії
