 |
НА ПОКАЗ.
|
 |
|
БУКОВИНА.  |
Редакция і Адмінїстрация Оповіщеня і прилоги |
Ч. 1.
Рочник VIII.
Чернівцї, дня 3-го (лат. 15-го) сїчня 1892.
На завізванє дуже богатьох і то самих найлїпших руских патріотів рішили ся ми видавати „Буковину“ що тижня. Сего вимагає доконечно повага буковиньскої Руси, сего вимагае сама руска справа. Ми віримо кріпко в лїпшу будучність буковиньскої Руси і глубоко пересьвідчені, що дїло, котрому ми служимо, підопре всїма силами кождий щирий син свого народу, тим більше що „Буковина“, виходячи що тижня буде цїкавійша для кождого, бо подасть частїйше і більше вістий про руске житє, а притім і дуже дешева, бо ми обрахували все як найточнїйше і раді лиш самі кошта покрити. Просимо проте уклінно всїх наших земляків, підперти нас матеріяльно і морально, а звертаємо ся также до братів Галичан і Українцїв, щоб не забували на свою найменшу сестрицю Буковину.
Предплата платна в Чернівцях виносить на цїлий рік 5 зл., на пів року 2.50 кр., 2 на чверть року 1.25 кр.
П. Предплатники, що зложили вже предплату на р. 1892-ий після давнійшого оповіщеня, зволять ласкаво єї доповнити.
Хто не хоче предплачувати „Буковини“, най ласкаво зверне нам се число.
Починаючи осмий рочник нашого видавництва, желаємо з новим роком перед усїм щиросердечно чесним нашим Читателям і їх родинам: здоровя і всего добра, а цїлому рускому народови згідної працї до освободженя себе кайданів духової неволї, котра спиняє природний розвій нашої народної сили і є найголовнїйшою причиною теперішної нашої народної немочи.
Через сїм лїт не переставали ми будити наш нарід з духового сну, все накликували єго до просьвіти, до ясного сьвітла; та на жаль ще дуже мало наших людий пробудилось до повного людского житя, ще дуже мало межи нами здорових рук до щирої сьвідомої працї на ниві нашого народного відродженя.
Та не відстрашить нас сей малий успіх дотеперішної працї від дальшого тяжкого і мозольного труду на ниві народній, бо ми понимаємо ясно наші обовязки зглядом наших, незрячих братів, бо ми сьвято віримо в жизнену силу нашого великого, двацатьмілїонового народу, бо ми сьвідомі приналежних нам людских прав, бо ми ясно понимаємо цїль людского житя, бо нас одушевляюь правдиві людскі ідеали. Працюючи по силам щиро без всякої особистої користи для здвигненя нашого воїна занедбаного і упослїлдженого народу, причиняємо ся тим і до здвигненя загального добробиту, причиняємо ся тим до загального добра нашого краю і нашої держави.
Ми не виступали нїколи ворожо против других народїв взагалї, а тим менше проти тих народів, з котрими судилось нам проживати разом яко з сусїдами. Ми не були нїколи і не будемо ворогами волоского, нїмецкого анї польского народу; ми лиш боронимось против самолюбних забагів поодиноких людий шовінїстів, що раді би загарбати цїлий сьвіт для своєї неситої зьвірячої самоволї, та для того не дають двигнути ся нашому народови; ми боримось против тих, що раді би вічно тримати єго в духовій неволї, не допустити й найчеснїйших і найсьвітїійших Русинів до важнїйших суспільних місць, щоби з помежи них рекрутувати для себе самих лише підрядних слуг і денних робітників; коли-ж ми боремось против такої нелюдскої роботи поодиноких самолюбних своїх або чужих людий, що стремлять до заглади нашого народу, то ж нїяким способом не можна сеї справедливої оборони власного народного житя назвати ворожим або незгідливим поступованем против наших сусїдів.
Ми не бажали нїколи чужого добра; ми нїколи не старали ся вкоротити нашим сусїдам приналежні їм права, противно ми бажаємо щиро для всїх людий братної любви, бо мирна суспільна праця і взаїмна справедлива щира поміч, то після нашого переконаня найвисші людскі ідеали.
Се було завсїди програмою нашого видавництва, сеї програми будемо ся і надальше держати, а такі самі засади визнають і сьвітлі наші патріоти, що держать тепер норму народного житя на буковинській Руси, та перед семи роками впровадили в житє яко свій орґан нашу часопись.
Для того не мало нас дивує се, що тутешна праса, помимо сеї вже нерах цїлком ясно нами висказаної нашої програми, посьміла в послїдних часах представити наше видавництво і наших провідників народних ширшому сьвітови в як найгіршім сьвітлї. Тілько злоба, або що найменьше незрілість ума, плиткість поглядів на теперішні суспільні відносини і на теперішний
Був послїдний день пилипівки. Уже нїде не не видко було, щоб хто смалив де кабана, як се було вчора и повавчора: хто хтїв мати сало та ковбаси на сьвятки, той вже давно впорав ся з кабаном і наробив ковбас, а сало вже встигло и просолити ся. Тепер зіставало си ще в загородах повичищати, та дров нарубати, щоб було чим топити, як сьвятки настамуть. Скрізь тихо було, і вітер, що зранку сердито повівав, затих. Понад землею лїтали білі бджоли й падали на землю, і вже не пдіймали ся. Від тих бджол білїла земля, білїли дерева, бо й на дерева вони сїдали, білїли повітки та клунї, білїли й люди, що по надвірю ходили. Усе тодї білїло, бо тоді царювала зима і вона, нїби розгнівавшись на свої бджоли, виганяла своєї пасїки, що десь високо вона єї мала....
Ось і люди ідуть ів церкви, Вони молили ся, щоб Господь милостивий, що дав їм пилипівку пережити, поміг ім і просьвяткувати, в добрі та здоровї і Новий рік стрінути й єго щасливо пережити, бо тільки Він один знає який-то ще той Новий рік буде. Ще, здаєть ся, вчора новий рік зайшов, а ось уже й Різдво Христове, а за ним і другий рік настане, а який-то він буде, що він людям з собою принесе — нїхто не знає, окрім тільки Того, чиє Різдво завтра настане, і Єму люди молили ся, щоб Він добрий Новий рік їм послав.
3 церкви іде й Прокіп Боркун, ще зовсїм молодий чоловік, він закрив ся коміром від кожуха і швидко обганяв других людий, що йшли поперед єго. Швидко дійшов він до своєї хати і біля дверий почав стряхати бджоли, що насїдали на єго кожух, на комір, на смушову шапку і нїби втомившись, там спочивали.
— Ото який сивий! я-б і не внізнала, щоб де в иншому містї тебе побачила, Чисто, як, дїд старий, — сказала Приська, Прокопова жінка, побачивши Прокопа, як він увійшов в хату.
— Справдї? А на якого дїда я тепер похожий? — спитав Прокіп, усьміхаючись
— Та на Маркія бондаря. Щоб ще брови білі були, то чисто-б на єго був похожий... Що? добрий на дворі забирає?
— О, добрий! Аж під ногами скрипить, тай доріжка, слава Богу, стелить ся, — сказав Прокіп, оббираючи лїд, що понамерзав на єго вусах та на бородї. — Знаеш що, Присько? Я отсе, йдучи з церкви нагадав, як мій покійний батько та мати завше звали, кого небудь до себе на вечерю, що отсе має наступити. Чи не позвать би й нам кого небудь до себе?
— Як позвати, то й позвемо. Воно таки й годить ся, щоб хто чужий вечеряв. Аже старі люд кажуть, що часом старцем і сам Господь з-являєть ся... Тільки-ж де нам того старця тепер знайти? Щоб було заран запросити... А сегодня старець до нас і приходив. Ото як жаль!
— На що нам і старця десь ще там шукати, коли у нас в селі є Микола. Аже він біднїйший і від старця, я думаю, буде. Нема у него нї в хатї, нї біля хати, тільки вітер кругом хати свище, та в хату через щелини просить ся. Позвемо єго на вечерю.
— Я пак і байдуже!... Справдї піди попроси Миколу, та нехай він яку дитину в собою возьме. Аже-ж у него їх пятеро, та всї бідні без матери. Тяжко бути удовцем, а єму то як живеть си з пятїрма дїтьми, та все з дрібними! Жаль їх, як про наих подумаєш.
— От спасибі тобі, моя Присю, що ти у мене така добра, — сказав Прокіп і хтїв вийти з хати, щоб іти до Миколи.
— Куди-ж отсе ти, Прокопо, розігнав ся так, без хлїба? Ідеш чоловіка до себе в гостї звати, та й не полюдськи: аже як тебе хто зве до себе в гостї, то з хлїбом тебе просити приходять, а ти-ж чом так те робиш?
— Я пак і забув, — сказав Прокіп, — спасибі, що нагадала.
— Та може-б ти занїс їм ще й мняса трохи. Аже я думаю, у них і розговіти ся
