„Диви — каже чорт, скинувши шапку — бачиш ріжки?… А тут в мішку се, що тобі потрібне: і срібні і золоті корони. Чуєш як дзвонять?” — додав, копнувши мішок ногою.
Вітови засьвітили ся очи.
„І я все те дістану?“ — спитав.
„Не задурно — відповів чорт. — Як запишеш душу. Ти-ж на се призвав мене тут“.
„Сказати не тяжко — каже віт — але за гроші погубити душу… то не легка справа“.
Чорт розлютив ся. — „То чого кличеш мене! — крикнув. — Ти сяк, чи так, підеш до пекла. Твою хрунївську душу дістанемо за дурно. Але що нам лїпше мати душу за контрактом, заінтабульовану в наших пекольних книгах, тож я прийшов тут зробити з тобою контракт. Я не просив ся, ти сам мене кликав. А як тепер крутиш, то бувай здоров“.
Чорт вже хапав за мішок, але Кравчук припер мішок колїном і задержав чорта. „Сїдай, поговоримо — каже. — Я гроші мушу мати. Я мушу відбити жандарам вдовичку… Так, відібю, а потому покину… Покину, і куплю собі другу, трету… десяту. Я хочу… я мушу мати гроші. Хочу з рік бути паном, жити як пани… Пити вино при музиках і з дївчатами, їсти морську рибу, курити циґара по шістцї, так як пан маршалок…
