него. Він висунув ся тихцем з шинку і вступив до корчми, до котрої заїздив з часта, як єще не був вітом. Єму троха серце не трісло з жалю, що там при музицї сидять ті „пани“, що мають гроші. Вони там пють, співають, обіймають вдовицю, а він тут сидить сам в тій хлопській корчмі, перед кватиркою смердячої сивухи.
„Гей, гей… коби то гроші мати! — бурмотїв під носом пан начальник. — Ужив би я сьвіта. Не зтакими панами, не з такими жінками я погуляв би, як ті, що у Майорка!“
Зітхнув глубоко, похитав головою і як не крикне тріснувши пястуком об стіл:
„Чорте! Дай гроші і покажи дорогу. Нехай я з рік погуляю як хочу, а душу віддам тобі. Так, віддам душу, лиш дай гро…“
Послїдного слова не договорив, бо закашляв ся… Саме перед ним закурило ся з землї димом горіючої сїрки і смоли. Віт вилупив баньки і перехрестив ся, бо перед ним стояв куций з величезним міхом на плечах.
„Не хрести ся, як мене кличеш!“ — каже куций, гепнувши міхом срібла і золота об землю.
Віт троха не зомлїв, побачивши такий великий міх і звук срібла. — „Чи ти спрарвді чорт?“ — вибовтав по хвили.
