на другий бік села. Там, під самою границею се-лїзу — гадає душа — на мур і звідтам гляну на село“. — Приступає близше і бачить, що вже за пізно. В баштї зроблено склад протихолєрних паскудств. І туди не приступить. Кружляв сарака пару днїв і пару ночий навкруг села, то відси, то відти пробував зазирнути до села… Дарма!
„Не впустили до пекла — каже до себе хрунївська душа — але таке, як менї тепер, гірше нїж найтяжші пекольні муки. До неба вступу не маю, чорти утїкли від мене, а люди гонять від себе… до дїтий не пускають!
Пішла душа дальше. Села, міста треба було виминати, бо вість про пошесть рознесла ся телєґрафом по цїлім краю і скрізь, де лиш живуть люди, душі загороджував дорогу протихолєрний мур. Лиш тут і там, де ще не знали про пошесть, або де через недбальство не приготовили ся на принятє страшного гостя, холєра видушувала народ. Але і се не довго тревало. Дохтори таки побороли холєру, і прогнали хрунївську душу в безлюдні степи, безводні пустинї. Там душа Кравчука вже не була сама. Там вона зійшла
