тівського чорта, другі кинули ся на дерево відрізувати віта. Відрізали, але було вже за пізно. Бездушне тїло гепнуло на землю, а душа, що вже була вийшла з него, сидїла скулена коло чорта, котрий мав єї забрати. За хвилю чорти утихомирили ся і обступили кругом скалу, під котрою сидїв їх товариш з вітівською душею. Чортівський старший, Мацупер виступив з півколеса, станув перед заляканим чортом, котрий сам єще не знав, яка єго вина, і так промовив:
„Я все казав, щоби того дурня не посилати на землю полювати на людські душі, бо він за кождим разом змайструє щось таке, що цїле пекло мусить за него соромити ся. Тепер знов змарнував цїлий рік на се, аби дістати душу, котрої ми не можемо приняти, бо споганилаби наше пекло… Чи ти свинтуху не знав, що ми хрунїв до пекла не приймаємо? — каже Мацупер звертаючи ся до чорта. — Чи ти не знаєш, які дипльоми у нас вальорні? Чи тебе в нашій школї не учили, які є гріхи, за котрі бере ся душу до пекла? Між гріхами є крадїж, морд, обманьство, чужоложство і таке иньше. Чи ти між сими гріхами вичитав хрунївство? Чи між тими гріхами, що в пеклї вони гоноровим дипльомом, є польське урядованє в руській громадї, чи там є шахрованє виборів в
