ся в селї, рішив ся вже не вертати до дому і решту року закінчити у Львові. До кінця року було вже не далеко, а він і так мав віддати душу чортови. Він гуляв дальше і хатою нї родиною не журив ся.
Одного дня, коли збирав ся на забаву, чорт каже до него: „Начальнику! Нинї догодїть собі добре, бо завтра беру вашу душу. Завтра буде рік, як ви підписали контракт.”
„Раз козї смерть — каже віт — ходїм на забаву!“
“Незнати, як ти завтра будеш такий віддажний — погадав собі чорт і пішов з вітом на баль.
На другий день рано по забаві чорт витягнув віта на прохід. Зайшли в лїс за місто, під чортівську скалу. Віт був пяний і навіть не знав, де він є.
“За хвилину буде рік, як ти підписав контракт — каже чорт — тут маєш мотуз… Лїзь на дерево і вішайсь.“
Віт відразу витверезився. Сїв на камінь і опер ся о скалу. Зимний піт виступив єму на чоло. „Та я ще з жінкою, з дїтьми не попращав ся, — каже — пусти мене хоч на оден день до дому. Нехай ще раз гляну на рідне село, родину побачу. Тай нагрішив я чимало…, нехай висповідаю ся…“
