писка бухнула кров, розступили ся. Кождий плюнув менї в писок і всї розійшли ся. я ледво позбирав свої кости і приволїк ся тут“.
Вітови жаль було чорта, але остаточно рад був, що так стало ся, що чорт дістав ту порцію, яка єму належала ся і яка булаби єго певно не минула. В ночи влетїв до комнати пекольний хірурґ, полатав чортівські ребра і щоку і чорт перестав скавулїти.
„Отже ти не був у мене в хатї“? — питає на другий день віт чорта.
„Та не був. Прецїнь я не міг показувати ся жінцї нї дїтям такий збитий та покалїчений.”
„Добре зробив, що зараз не пішов“ — каже віт. — Але тепер таки треба би заглянути до хати, бо жінка буде неспокійна, що зі мною стало ся. Ій певно вже переказали, що мене побито. Іди до неї, скажи, що я ще якийсь час мушу аґітувати, що за правибори в Сопухівцї дістав тисяч корон, а другу тисячку заробив на иньших громадах, та що ті гроші даю їй“.
Пішов чорт до Сопухівки, але вернувши, знов мусїв кликати цирулика з пекла, щоби полатав і плястрами обложив єго тїло. Сим разом побила єго таки сама вітиха.
Коли чорт — нїби віт — прийшов до хати Кравчука, вітихи не було дома. Як лиш він пока-
