паслася невеличка череда овець, коров і пару коней. Чабани, побачивши їздця, стали вимахувати до нього шапками. Знов показалися спалені, зруйновані, зарослі буряном хати. Далі ті хати ставали густіші, але також зруйновані, пусті. Нарешті їздець вїхав в село з хатами, по руїні сяк так полатаними і замешканими. Від хати до хати понісся крик в українській мові:
— Калин вертає!
Народ вироївся на вулицю. Старші пішли за їздцем, що не оглядаючися, причвалав на майдан, де стояла церква, дім священика і дім отамана. Станув перед цим домом, скочив з коня й застукав у двері. З хати вийшов сам отаман, бо вже крізь вікно бачив, що Калин надїздить.
— Ти вже тут?
— Вже. Я вертався з людьми, що мають гроші. Вони в кожнім селі лишали потомлені коні, з ними й мого. Отже я на чужий кошт їхав розставними кіньми. Між кіньми моїх товаришів подорожі були два чудові арабські огири. Вони лише тих арабів не міняли. Але й не треба було, бо то чорти, не коні, не показували втоми.
— Як ти зорудував діло? Скажи лиш, добре, чи зле? Решту розкажеш на раді.
— Добре, бо у валі я несподівано дістав поміч.
— Сідай. Піду до пекарні сказати, щоб тобі принесли чимсь покріпитися. Пішлю по старшину. Заки попоїш, старшина зійдеться.
Отаман не потребував посилати. Вістка, що Калин вернувся, рознеслася по цілому селі. Кожний старшина, кинувши, що мав у руці, біг до хати отамана. За малу хвилину вся старшина
94
