народ скитальців. Сидів тут, загнаний сюди своєю долею. Тепер наша доля-недоля й відси вигнала їх. Турки перекинули їх кудись у Малу Азію.
— То ви не турок? Серб? Болгарин? Волох?
— Я запорожець.
— Запорожець?! Я читав про запорожців. В Англії багато писали про них. То нарід, що жив на долішнім Дніпрі. Коли Москва розперлася аж по Чорне море, вони втікли до турка і вкупі з турками воювали москаля?
— Так було. Зразу жили при устю Дунаю. Коли частина вернулась до батьківщини, турки перекинули недобитків під Солунь. Війна з Росією і повстання христіянських народів Туреччини зробили турків недовірливими. Вони боялися, що запорозькі лицарі пристануть до повстанців. Отже ще раз переселили їх, десь аж за Анґору, за велику сільну пустиню. Це сталося торік. Останні два роки я був у службі далеко в Азії, і про це не знав нічого. Тепер я рішив вернутися до своїх. Приїжджу, а тут їх уже нема. В хаті, де жив мій батько, тепер сидить якийсь турок.
— Отже ви тепер мабуть в дорозі до своїх? Куди їдете?
— Насамперед морем до Стамбулу. Потім морем мабуть до Синопи. Відтам долиною ріки Кізіль-Ірмак в глибину Малої Азії. Так довго, аж допитаю.
Англієць виймив з кишені мапу, розклав її на столі і став по ній водити пальцем.
— Кізіль-Ірмак величезна ріка, — сказав. — І чудно пливе. Робить велику підкову, обій-
10
