— Ви розумієте по-англійськи? — спитав англієць турка.
— Так. Ви турист?
— Так.
— Виряджаючися між турків, ви повинні були вивчитися кілька турецьких слів, щоб знати сказати по-турецьки бодай ті речі, які вам прийдеться купувати.
— Того мені зовсім не треба, бо маю гроші. По-турецьки нехай вчаться бідні. Я маю перекладача. Сюди не взяв його, бо мені й на думку не прийшло, що тут, у Солуні, при самім порті власник гостинниці не знає, що таке біфштек!… Ви може їдете до Англії?
— Чому так думаєте?
— Бо ви, хоч турок, несогірше балакаєте по-нашому.
— Я мав нагоду навчитись у війську, бо раз був приділений до англійського штабу.
— Ви офіцер?
— Був, але службу вже покинув.
— Уже покинули? Ви ще не такий старий. Вам не більше як сорок.
— Я лише держуся молодо. Мені пішло вже на пятдесятку.
— Маєте тут яку посілість? Чи може пустилися на купця?
— Ні одно, ні друге. Я бездомний бурлака. Були в мене тут біля Солуня батьки. Я саме того й приїхав сюди, щоб між своїми доживати віку.
— Кажете, були… Вже їх нема? Померли?
— Бог святий знає, чи вони живі, чи вже померли. Тут були три оселі мого народу. Тепер на тім місці вже сидять турки. Мій нарід,
9
