не і мою родину… То мій син, — Місах додав, показуючи на свого молоденького, може пятнадцятьлітнього товариша.
— Ти тут з родиною?
— Зі мною жінка і ще один син. Ходи до мене… разом із твоїми товаришами. Подорозі почуєш причину, яка мене завела аж сюди і звела з тобою.
Сивенький переповів запросини Мортонові. Цей дуже радо згодився бути гостем татарського княжича, бо мав нагоду наочно перевірити, чи татари їдять сиру кобилину. Товариство рушило до ліса. Попереду їхав Сивенький з Місахом.
— Ти тепер у службі? — спитав Місах.
— Я службу взагалі вже покинув. Я тепер вже не Юсуф-паша… став назад запорожцем Осипом Сивеньким.
— Що ж ти тут робиш, коли покинув службу в турка? Ти все говорив мені, що тужиш за своїми запорожцями… що хочеш вернутись до них.
— На це я й покинув службу. Я вернувся до моїх земляків, але їх не найшов. Вони були поселені над Вардаром біля Солуня. Тепер їх там уже нема. Турок загнав їх ще дальше, бо боявся, що будуть помагати христіянським повстанцям. Я дізнався, що вони тепер в Малій Азії, десь в підкові Ірмака.
— В анґорськім вілаєті?
— Мабуть. Сумніваюся, чи їх загнали б аж до вілаєту Сівас… Я до них. Ось тобі відповідь на твоє питання, що я тут роблю. Я в дорозі до моїх запорожців скитальців. Лиш не знаю, чи їх найду.
62
