Сторінка:Будзиновський В. Пригоди запорожців (Краків, 1941).djvu/57

Цю сторінку схвалено
ТАТАРСЬКІ ЗБІГЦІ


— Перси, що показались були на краю ліса, щезли, — промовив, відіймаючи руру від ока. — Лишився тільки один. Не довіряють нам. Той один, то мабуть їх вартовий. Нам треба б доконче знати, що то за люди. Може ще гірші, як ті конокради… Не хочуть вони до нас, то ми підемо до них. Знаючи, що вони там, нам нічого боятися їх. Коли пять туркменів не боялося йти на них, то ми не будемо боятися йти до них, ще й не з таким лихим наміром, як прогнані туркмени.

Товариство рушило. Коли вартовий під лісом зміркував, що товариство йде до нього, рушив їм назустріч. У половині дороги вони зійшлися. Перс перший поздоровив їх.

— Ти не сам тут, — промовив Сивенький до нього. — Перед хвилиною ми бачили під лісом ціле товариство. Де вони тепер?

Перс замявся. Не знав, що відповісти.

— Ви гадаєте, що ми не бачили вас, а ви нас бачили?

— Ви справді бачили мене… тоді, коли ще були там, цілком у долині?

Сивенький виймив з за пояса далековид і показав її персові.

— Чи ти коли бачив таке? — спитав.

— Тепер вірю, що ти бачив мене.

 

58