Пустилися кущами, вузькою долинкою, що тягнулася між рікою і довгим хребтом високого пасма гір. Коли вже були недалеко другого броду, Сивенький спинив товаришів і став сам іти обережно вперед. За малу хвилину вернувся.
— Конокрадів вже тут нема, — сказав — пішли дальше. Вони гадають, що вже згубили свій слід, отже йдуть дальше безжурно, залишаючи в траві виразні сліди. Я знову піду вперед, ви поволі за мною.
Сліди конокрадів завели Сивенького в широку розколину скали і крутими нетрями вивели на другий бік гірського пасма, в долину ріки Сарансу. Конокради перейшли і цю ріку. Сивенький заждав, аж надійдуть товариші.
— Що нам тепер діяти? — запитав. — Тут брід, але за бродом невидні для нас їх рушниці.
— Я ріку перейду, або перепливу, — сказав Нуман. — Як вони зараз за бродом і побачать мене, то бідного туркмена не будуть займати. Як пару хвилин мине, і я з того боку не дам вам знаку, то буде доказ, що там є конокради і я в їх товаристві. Тоді їдьте дальше шукати іншого броду. Проберіться через ріку і зайдіть конокрадів ззаду. Там вже будете мати в мені помічника.
Нуман розглянувся, скрутив клунок якнайтісніше, щоб не дуже пив воду, закинув через плечі й пірнув у воду. Поборов бистрину ріки, вийшов на беріг і щез з очей товаришів. Вони довго ждали на його появу, але він не показувався.
— Він мабуть впав у руки конокрадів, — сказав Сивенький. Їдьмо дальше…
— Чи то не він?! — крикнув Василь. —
53
