— То в Адані можна так? — Мортон запитав. — Можна публично продавати й перепродувати крадені коні?
— Можна, бо тут в азійських бродників-конокрадів крадіж коней не є крадіжжю. Тут це лицарське діло. Крадений кінь тут чесна воєнна добича. Я цього туркмена зараз пізнав, як лише його побачив тут, і зараз догадався, що то він зі своїми товаришами вкрав наші коні… щоб їх ще раз продати. На додаток він сам зрадився. Ви бачили, які він очі зробив, коли я сказав, що ми ще маємо коні. Отже він знав, що ми тут мали тільки тих шестеро коней, які він вкрав. Він здивувався, коли почув, що ми маємо ще якісь коні.
— Коли то він обікрав нас, то пощо лишився… неначе сам вліз у наші руки? Чому не втік з товаришами?
— Бо здогадувався, що ми, хоч пішки, таки пустимося за злодіями. Отже він лишився, щоб нас справити на фальшиву дорогу. Коли сказав, що злодії, яких він бачив, з анґорського повіту, цебто на захід відси, то вони безпечно возьмуть не на захід, а на схід. З його розмови з купцем, якому продав коні, виходило, що він з вілаєту (повіту) Сівас. Мабуть десь недалеко відси буде ґрунт, на якім кінські копита не лишають слідів. Там злодії возьмуть на право і проберуться через ріку. Якби ми повірили, що вони з анґорського вілаєту, то ми взяли б на ліво. Ось як той туркмен хотів нас змудрувати.
— Хоч би й так було, як ви кажете, то ми наших коней таки не дістанемо. Поминувши це, що злодії сильно випередили нас, вони всі на
49
