Сторінка:Будзиновський В. Пригоди запорожців (Краків, 1941).djvu/47

Цю сторінку схвалено

— Бачив. Поїхали горі рікою… Було їх шість, коней мали дванадцять. Між ними два чудові араби. То туркмени з анґорського повіту.

Розмовляючи з туркменом, Сивенький підійшов аж до нього.

— То злодії, — сказав, — що вкрали наші коні. Ми здоганяємо їх.

Туркмен розсміявся.

— Пішки?! — спитав здивований.

— Маємо коні.

Туркмен з жахом глянув на Сивенького.

— Ще маєте коні? То ви мали більше як шість?

В туж мить Сивенький вхопив його за горло, звалив на землю і притис колінами.

— Вяжіть! — крикнув.

Василь, Юрко і Нуман прискочили і звязали туркменові руки й ноги.

— Маємо коні. — Кара Юсуф промовив до нього. — Ті два, що їх твої товариші в своїй глупій хитрості залишили з тобою.

— Гадаєте, що то спільник злодіїв? — спитав Мортон.

— Чи гадаю? Я вже раз бачив його. В Адані на кінській торговиці. Коли я купував коні, він також був там і балакав з купцем. З їх розмови я виміркував, що то він продав купцеві ті коні, які я купив. Коли почув, кілько я заплатив, докоряв купцеві, що надув його, бо дав йому замало.

„Є різниця між тобою і мною“, купець відповів йому. „Я продаю товар куплений за мої гроші, ти продав річ крадену. Хоч я на перепродажі заробив сто процент, то мій зиск ще не такий як твій“.

 

48