— Бачив. Поїхали горі рікою… Було їх шість, коней мали дванадцять. Між ними два чудові араби. То туркмени з анґорського повіту.
Розмовляючи з туркменом, Сивенький підійшов аж до нього.
— То злодії, — сказав, — що вкрали наші коні. Ми здоганяємо їх.
Туркмен розсміявся.
— Пішки?! — спитав здивований.
— Маємо коні.
Туркмен з жахом глянув на Сивенького.
— Ще маєте коні? То ви мали більше як шість?
В туж мить Сивенький вхопив його за горло, звалив на землю і притис колінами.
— Вяжіть! — крикнув.
Василь, Юрко і Нуман прискочили і звязали туркменові руки й ноги.
— Маємо коні. — Кара Юсуф промовив до нього. — Ті два, що їх твої товариші в своїй глупій хитрості залишили з тобою.
— Гадаєте, що то спільник злодіїв? — спитав Мортон.
— Чи гадаю? Я вже раз бачив його. В Адані на кінській торговиці. Коли я купував коні, він також був там і балакав з купцем. З їх розмови я виміркував, що то він продав купцеві ті коні, які я купив. Коли почув, кілько я заплатив, докоряв купцеві, що надув його, бо дав йому замало.
„Є різниця між тобою і мною“, купець відповів йому. „Я продаю товар куплений за мої гроші, ти продав річ крадену. Хоч я на перепродажі заробив сто процент, то мій зиск ще не такий як твій“.
48
