селім узяв хустину з грішми і вони пропали в його кишені.
— Завтра прийдіть до мене, то виплачу вам ваші пайки. Селіме, замкни двері. Він лишиться тут.
— Ні! — промовив Сивенький. — Не лиш ти, але й я заставив моє слово. Або віддай йому гроші, або випусти його!
— То нехай іде! Вилізь, собако, й іди за нами.
Мутеселім протвережувався щораз більше. Сивенький потерпав, що як вийдуть на вулицю, то мутеселім пізнає Юрка.
— Не треба, щоб той драбуга вийшов разом із нами, — промовив, коли макредж уже виліз з ями. — Може б Селім вивів його за браму. Ми оба вийдемо, як він уже щезне.
— Добре кажеш, нехай так буде. — Дай Селімові ключ.
Юрко зрозумів Сивенького. Хоч знав, що брама не замкнена на ключ, він сягнув до кишені мутеселіма, виймив ключ і потягнув за собою макреджа. По хвилині Сивенький вивів мутеселіма. Ключ був у замку, перед брамою не було нікого.
— Де Селім? — спитав мутеселім, вже майже цілком тверезий.
— Мабуть пішов додому, бо там ще решта тої райської медицини.
— Злодій! Ходім скорше, бо він усе випє!
Скрутив ключ, сховав до кишені і, хоч ще непевним кроком, пустився з Сивеньким до його хати. Випив ще три чарки, а коли зажадав четвертої, почув від Сивенького, що вже нема, бо Селім випив стільки, що повалився на землю і спить.
204
