нило і не було б чим лікувати нервові недуги, недомагання шлунка й обезсилення… гик… гик… І в тім проявляється великий розум Аллаха, що заборонив вино, але не заборонив недуги, ні медицину проти недуг… гик… гик… Ефенді, чи ти знаєш, де моя хата? гик… Мушу вас обох якнайскорше завести до хати, бо ваші ноги деревіють… Як ви непевно йдете. Мушу сильніше держати вас.
— Чи ти, Селіме, переглядаєш коли вязницю?
— Щоднини. Це мій обовязок. Мушу подивитися, чи який вязень не вмер і чи вартові на місці. На доказ, що я був на оглядинах, підписуюся в книзі, що лежить на столі в кімнаті вартових.
— Але нині ти не був там.
— Не був? Гик. То завинила твоя медицина. В книзі нема мого підпису. Буде біда. Як на оглядини прийде мутеселім, то стягне з мене кару. Велику кару, бо пятдесят пястрів.
— Маєш ключ від вязниці?
— Ключ все в моїй кишені.
— То може б ти тепер пішов на оглядини? Побачиш, чи не вмер хто, підпишешся в контрольній книзі і спасешся від кари.
— Хіба візьму вас з собою. Ви оба пяні, боюся лишити вас. Гик… гик… Чого ж ти привів мене під мою хату, коли ми йшли до вязниці?
— Це не твоя хата, це вязниця.
Селім став гребти в кишені.
— Ключа нема… Гик… Як він міг пропасти з кишені? Не второпаю.
Мортон держав Селіма, щоб не впав, Си-
181
