цього до цеї пори. Перед нами мабуть татари орди Ор-бея.
— За нами нема нікого, — сказав Мортон. — Чи татари Ор-бея перед нами, чи ні, я скрию мою добичу. Білий кінь лакома річ. Їдьте далі, я тут найду якийсь сховок. Як небезпеки для мого коня не буде, повідоміть мене про це двома стовпами диму. Одним високим, другим низьким.
Мортон чкурнув у кущі, ведучи за собою білого коня. Товариство поїхало дальше. Сивенький раз-у-раз прикладав далековид до очей.
— До нас чвалає тридцять їздців. Одяг мабуть татарський. Вступімся й ми в кущі.
Товариство вїхало в гущу. Не довго ждали. Надїхала ватага татар. Між ними був Шамай.
— Ти вже тут?! — крикнув Сивенький, висуваючися з кущів. — Ти дома ще не був?
За Сивеньким висунулася решта товариства.
— Ефенді! — крикнув Шамай урадуваний. — Богу дякувати, що бачу тебе здоровим. Я з моїми товаришами загаявся, бо ми гнали до Асахаду цілий табун коней. Отже я гадав, що ти з твоїм товариством випередиш нас. Ми вернулися до дому нині, перед трьома годинами. Нас турбувало це, що ви ще не надїхали. Ми були між молотом і ковалом. Нам треба було рушити проти погоні, яка йшла відбивати табун і треба було виїхати вам назустріч, бо, як ми гадали, й вам потрібна підмога проти курдів. На балачку з беєм не багато було часу. Отже я коротко розказав йому, в чім діло. Він поділив усіх вояків на дві половини. Одну половину повів проти погоні, що пішла за нами. Це по
148
