— Як дістався, так дістався, — бовтнув Мортон. — Їдьмо далі, щоб ті чорти не надїхали й не відібрали.
— Скажіть бодай коротко, двома словами, як ви його дістали?
— Куди нам дорога? — Мортон спитав, начеб не дочуваючи.
— Туди на схід… Ви ще не сказали нам…
Мортон не відповідаючи, й не слухаючи, пустився вперед. Сивенький переймив його і загородив дорогу.
— Ви так згорділи, що й говорити в нами не хочете?
— Ви все докоряли мені, — почав Мортон цідити згорда, — що я вибрався в турецькі краї з одною англійською мовою. Я все відповідав вам, що англієць не потребує знати ніякої мови, бо цілий світ перейде з одною своєю власною мовою. Тепер показалося, що моя була правда. Я промовив до цього коня по-англійськи: „ходи за мною, заведу тебе до Англії. Маю гроші!“ Кінь, як тільки це почув, перескочив мур і почвалав за мною.
— Коли так, то нехай же та ваша мова покаже вам і вашому коневі дорогу до Англії. Я з моїм товариством поїдемо в протилежну сторону. Прощавайте!
Мортон розсміявся й розказав, як то було. Почвалали далі і, не попасаючи, гнали аж до самого смерку.
— Хіба погоні вже не потребуємо боятися, — промовив о. Климентій. — Заки курди вернуться з погоні за своїми кіньми, мине стільки часу, що вони самі втратять надію переймити нас. Я вже не годен вдержатися на коні.
145
