курдів. — Сивенький відповів і обернувся на другий бік.
— Я збудив вас саме того, що козини є лише трохи і дактилів лише кілька. Як я те все зїм, то що будемо завтра їсти? Нас шестеро. Сумніваюся, чи курди будуть нас харчувати.
— Заріжемо одного коня.
— А чим попєте? Води нема. Коня не треба буде різати, бо наші коні й так всі виздихають з браку води.
— Кажу вам, дайте мені виспатися. Яку годинку. Як у сні мій дух відпічне й покріпиться, може щось вигадаю.
— Мяса, ні хліба, ні води не вигадаєте. Зрештою не потребуєте вигадувати, бо я вже вигадав. Але до роботи треба братися зараз.
Сивенький підвівся і сів.
— Що вигадав?
— Ходіть зі мною на подвіря.
Сивенький встав і пішов за Мортоном. Цей повів його до діри в мурі.
— Я не лише вигадав, але й зробив. То крихкий мур. Гадаю, що найліпше буде дати коням решту води, яку ще маємо. Викришити мур до решти, так щоб пропхався кінь, і… гайда! Заки курди помітять наш побіг, заки добіжать до своїх коней і пустяться за нами, відстань між нами і ними буде така далека, що вспіємо втекти.
— Це треба зробити таки зараз, — сказав Сивенький врадуваний. — Ходім зігнати з сіна наших товаришів… Але що буде, як з даху возьмемо собаку? Парубок, що лежить під нею, побачить наш побіг і криком заалярмує оселю.
— Гм! Це справді погано… Може би Бор-
140
