— Що то могли б бути за злодії? — спитав отаман ніби здивований. — Ви впіймали їх?… Що ви з ними зробили?… де ваші коні? — додав, роззираючися по подвірю.
— Коли наш пес спіймав першого злодія, ми коні ввели в хату.
— Чи хата стайня? Дорого заплатите за це господареві… Де злодії?
— Ходи! — сказав Сивенький, показуючи на драбину. — Лізь за мною.
Отаман поліз за Сивеньким, за отаманом Мортон.
— То син господаря цеї хати, — крикнув отаман, побачивши молодого курда під собакою. — Але сам господар… небіжчик! Хто це зробив? Хто вбив його?
Сивенький пояснив, як до того прийшло.
— Його смерть спричинив його власний син, — закінчив, — бо як батько лежав під псом, він виліз на дах. Мавши до діла з двома ворогами, пес міг дати раду одному лише тоді, як загризе другого.
— Відклич собаку і пусти сина!
— Як це зроблю, то всі твої люди вилізуть на хату і кинуться на нас. Але не зроблять цього, поки дрижатимуть за життя цього хлопця. Як би ще хто попхався сюди, то пес загризе хлопця й кинеться на нового напасника. Отже зрозумієш, що ми мусимо хлопця держати під собакою аж до хвилини, як виспимося і будемо спосібні самі боронити себе.
— Значить аж до раня?
— Не йнакше.
— Це не може бути! Як його не пустите
138
