твердим сном. Всі взяли рушниці й ножі та вийшли на подвіря. Сивенький виліз на дах, за ним Мортон. На даху лежав у крові господар, біля нього молодий курд під собакою.
— Ти чого виліз на дах чужої хати? — спитав Сивенький курда.
— Яке тобі діло до того?! — курд відповів. — То моя хата. Хата мого батька. Возьми собаку.
— Не возьму. Будеш так лежати до раня. Лежи тихо, бо як крикнеш, або рушишся, то собака загризе тебе так, як загризла твого батька. Я йду спати… Добраніч.
Сивенький і Мортон злізли.
— Я лишуся вартувати на подвірю, — промовив Мортон, бо курди готові злізти сюди, приставивши драбину до муру від вулиці.
— Справді добре було б поставити варту на подвірю, бо гадаю, що на хату вже ніхто не полізе.
В тій хвилині хтось стукав у фіртку.
— Впустіть! — кричав. — То я, отаман аулу.
— Впущу, як ти сам і без зброї, — відповів Сивенький. — Як побачу, що маєш яку зброю, або хтось інший пхається за тобою, то стріляю.
— Я сам, — була відповідь.
Сивенький обережно відчинив фіртку, за якою стали Мортон і Нуман з рушницями готовими до стрілу.
— Що на хаті діється? — запитав отаман. — Ми чули якісь крики, зойки.
— На хаті були злодії, що хотіли обікрасти нас, — відповів Сивенький. — Хотіли вкрасти наші коні. Ти знаєш, як тут карається конокрадів.
137
