хату, з неї на подвіря. Тоді наші коні пропали. Опісля могли б узяти й нас… довшою облогою. Отже передовсім треба нам взяти коні сюди. Сіни просторі, помістяться. Це треба зробити зараз, бо за пару хвилин буде темна ніч.
Коней привели до сіней, двері забарикадували. Товариство повечеряло й окрім одного, що лишився вартувати, всі полягали на сіні і скоро позасипляли. Опівночі вартував Нуман.
— Що хочеш? — спитав Сивенький, коли Нуман потягнув його за руку.
— Встань, ефенді. Може й товаришів розбуди. Курди будуть либонь добуватися до нас, бо на вулиці чути кроки кількадесяти людей. Щось черкало об стіну хати. Чи не приставляють драбини?
— Хтось вже на даху — відповів Сивенький.
В тій хвилині на даху хтось крикнув і щось гепнуло.
— Що таке? — Мортон спитав протираючи очі.
— Напад? — спитав о. Климентій, що також схопився.
— Хтось від улиці вліз по драбині на хату. — Сивенький розказував. — Борзий очевидно, загриз на смерть господаря, повалив на землю другого курда і лежить на нім. Мусимо й ми вийти на дах, бо як їх вилізе більше, то Борзий з кількома не дасть собі ради.
— Ой, буде біда! — замітив Нуман. — Як Борзий усмертив курда, то будемо мати діло з кровоместю. Тут панує право „кривда за кривду“ і „кров за кров!“
Сивенький розбудив Ковтюків, що спали
136
