— Злодії! — крикнув курд, бачучи, що його гості скидають сіно. — Се моє сіно.
Хотів ще щось сказати, але Борзий загарчав і курд замовк.
— Він мабуть сердиться, що беремо його сіно — сказав Мортон. — Перекажіть йому, що ми не злодії, бо скрізь за все платимо. І за сіно заплатимо. Я заплачу. Мортон має гроші.
— Як хто приймає свого гостя разом із його конем — Сивенький звернувся до курда, — то не лиш гостя, але й його коня похарчує.
— Ви не гості, ви злодії! — відповів курд. — Заберіть собаку!
— Як прийде отаман — відповів Сивенький.
Мортон спустив драбину. Сивенький зійшов униз. Вже й Мортон хотів злізти, коли нараз, глянув понад мур, став неначе вкопаний. За муром був невеличкий садок, густо зарослий рожами, з яких виробляють олій. Цей садок тягнувся від муру, що окружав подвіря до іншого муру, що окружав подвіря з хатою війта. На війтівськім подвірю стояв на припоні… білий кінь. Мортон вже відчинив рота, щоб покликати Сивенького нагору і показати коня, але прикусив язика. Йому прийшла гадка зробити щось на власну руку.
— Тепер вже не можемо сумніватися, що ми в капкані розбійників, — промовив Сивенький до товаришів, як вернувся до хати. Як узагалі пустять нас, то без наших коней. Господар цеї хати вмисно скрився на даху, щоб уночі вкрасти наші коні. Курди може загадали й нас полонити, щоб дістати окуп. Господар не є для нас небезпечний. Але курди, приставивши драбини до муру, можуть в більшій силі вилізти на
135
