Аул справді був недалеко, бо по кількох хвилинах їзди побачили крізь далековид перші хати. Щоб до аулу заїхати аж пізнім смерком, станули на попас. Спекли чвертку кози і зїли. Полежавши ще хвилину на траві, рушили далі. Кожний держав рушницю готову до стрілу. Голим оком ще не можна було досягнути першої хати аулу, коли побачили, що їм назустріч їде яких пятдесят їздців. Більше як половина мали рушниці. Товариство стало. Курди підїхали ближче, також стали.
— Міркую, що ні один курд не має новішої рушниці, яка далеко бє — замітив Сивенький.
— З чого ви це так виміркували? — запитав Мортон.
— Передовсім до півдиких народів нова зброя не так швидко заходить. Доказом цього ота відстань між нами, а ними. Якби мали ліпші рушниці, то гадаючи, що й ми маємо такі, були б задержалися кількадесяти кроків далі від нас. Вони лишили тільки таку відстань, яка вистане, щоб не долетіла куля із старосвітської пукавки. Очевидно гадають, що й наші рушниці такі самі. Це треба нам використати на те, щоб набрали респекту до нас. Мусимо показати їм, що наші рушниці бють далеко і що ми добрі стрільці. Щоб знали, що як прийде до стрілянини, то вони перед нами не встояться, хоч їх і більше.
— Як це зробити? Стріляючи до них?
— Ви добрий стрілець і маєте цівку подвійну, про яку ці дикуни мабуть ще не чули. Як понад ними будуть перелітати птахи, а літає їх досить, стягніть на землю, або й на голови курдів дві, одну по одній.
128
