ножа, то відважніше будемо підбиратися до конюхів і якби прийшло до бійки з ними, то нам легше буде побити їх.
— Ножів маємо досить. Дамо вам три.
— Ви з іншої сторони заїдете до Асахаду, ми з іншої. Думаю, що ми будемо дома, ще заки ви наспієте. Чи розказати нашому беєві, що ви навідаєтеся до нас, хто ви і яка ціль вашої мандрівки?
— Скажи. Але тільки беєві. Більше нікому. З мого товариства знають про це тільки батько пропащого, Мортон і я. Василеві, Юркові і Нуманові скажемо про це аж тоді, як прийдеться визволяти молодого. Беєві скажи також, що маю до нього письмо від його приятеля Місаха.
Татари лишилися в печері, дожидаючи смерку. Сивенький із товаришами відїхав. Заки пустилися в сторону аула курдів, поступили подивитися на місце, де попасали тоді, як найшли закопаних. Також подивилися на місце, де найшли були закопаних татар. Ніщо не вказувало на це, щоб від часу, коли це місце покинули, тут хтось був. Пустилися в сторону аула. Не квапили, бо до аула було пів дня дороги, а товариство задумувало заїхати до аула смерком. Вполудне зробили попас. Розклали вогонь, пекли чвертку оленя й відпочивали. Мортон, як звичайно, взявши рушницю й хорта, нишпорив у кущах за звіриною. Товариство почуло стріл, але досить далеко від леговища, в тій стороні, де був аул. За чверть години Мортон надійшов, двигаючи важку козу.
— Нам пора в дальшу дорогу — промовив Сивенький. — Як далеко до аулу, докладно
124
