— І я спробую.
Оба взяли рушниці, пішли в глибину печери і почали лізти вгору, як лізеться комином. Коли вилізли на світло, пішли дальше вгору, скачучи із скали на скалу. Так вийшли в ліс, що покривав довгий хребет гори. Зайшли аж на кінець хребта, відділеного від сусіднього досить глибоким сідлом. В сторону долини, в якій найшли закопаних татар і в якій кілька годин дороги далі був аул розбійничих курдів, обі горі мали стрімкі стіни, без ніякої змоги зійти вниз, або вийти на гору. Лагідний спад був тільки по протилежній стороні. Сивенький і Мортон звернулися туди і вполювали оленя. Взяли добичу і вернулись знову до своєї кватири. Як вилізли з неї, так і зійшли „комином“. Татари вже не спали.
— Ви куди? — запитав Сивенький, побачивши, що вони ладяться відійти.
— По коні — відповів Шамай. Ми вже подужали і нам крайня пора в дорогу. Пішки чейже не підемо. Я знаю, де курди пасуть коні. Справимося так, що ті розбійники і знати не будуть, як їм пропали три найкращі.
— Чи з цеї гори, можна дібратися до вашого аула?
— Це найкоротша і найбезпечніша дорога. Не треба окружати довгого пасма гір і подорозі нема ворожих аулів.
— То вертайтесь додому пішки. Сам кажеш, що дорога недалека й безпечна.
— Я-я-як? — запитав Шамай здивований і неначе обиджений. — Вертатись пішки, коли можемо мати коні?… Коні нашого ворога, ще й такого, що нам заграбив наші? Що сказав
122
